Матеріали категорії

Відвідувачі

Практичні питання та відповіді з питань застосування Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Практичні питання та відповіді з питань застосування ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»«Центр комерційного права» здійснює широкий спектр програм, націлених на реформування законодавства України. Центр Виконуючи Програму розвитку комерційного права у 2008-2011 роках, Центр брав активну участь у розробці нової версії Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». А в межах другої фази Програми розвитку комерційного права (2011-2015рр.) Центр продовжує підтримку законодавчих ініціатив, спрямованих на вдосконалення процедур банкрутства.
В межах програми реформування системи банкрутства в Україні Центр комерційного права надає відповіді на практичні питання.

Визначення судом кандидатури розпорядника майна із застосуванням автоматизованої системи.
На стадії підготовчого судового засідання, коли судом вводиться процедура розпорядження майном боржника, виникає питання: чи має право господарський суд в підготовчому засіданні відхилити кандидатуру розпорядника майна, якого обрано при автоматизованому відборі, і який надав згоду на призначення, не має перешкод в призначенні на дане підприємство за наявності конкуренції кандидатур та призначити розпорядником майна іншого арбітражного керуючого, обґрунтувавши свою позицію?
Ні. Визначення судом кандидатури розпорядника майна із застосуванням автоматизованої системи — це імперативна вказівка Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Кандидатура розпорядника майна визначається судом із застосуванням автоматизованої системи з числа осіб, внесених до Єдиного реєстру арбітражних керуючих. Оскільки автоматизована система обирає лише одну кандидатуру розпорядника майна, то конкуренція кандидатур виникнути не може в принципі. Під час прийняття заяви про порушення справи про банкрутство суд в ухвалі зобов’язує визначеного автоматизованою системою арбітражного керуючого надати заяву на участь у даній справі. У випадку ненадходження до суду заяви про згоду стати розпорядником майна в цій справі, суд призначає розпорядника майна без застосування автоматизованої системи (частина 1 статті 114 Закону). Відтак, призначити розпорядника майна без застосування автоматизованої системи суд може тільки у випадку ненадходження до суду заяви арбітражного керуючого, кандидатура якого визначена автоматизованою системою, про згоду стати розпорядником майна у цій справі.

Оформлення відмови кредитора від забезпечення.
Яким чином має бути оформлена відмова кредитора від забезпечення і в який строк це має бути зроблено – до порушення провадження у справі чи на момент звернення до господарського суду з грошовими вимогами?
Відмова кредитора від забезпечення може бути оформлена в письмовій формі у будь-який час.
Кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна, у справах про банкрутство мають статус забезпечених (стаття 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). Відповідно до абзацу 2 частини 2 статті 23 Закону «забезпечені кредитори зобов’язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство лише в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення». На практиці постало питання про те, яким чином має бути оформлена відмова від забезпечення?
За загальним правилом зміна, розірвання або одностороння відмова від договору допускаються лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 651 Цивільного кодексу). Можливість відмовитись від забезпечення надана кредитору Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (абзац 2 частини 2 статті 23).
Оскільки відмова від забезпечення є одностороннім правочином щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинення такого правочину регулюється статтею 547 Цивільного кодексу: правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання вчиняється у письмовій формі; правочин щодо забезпечення виконання зобов’язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Оскільки законом не встановлено спеціального режиму відмови кредитора від забезпечення, таку відмову може бути оформлено у будь-якому письмовому документі, який надається (надсилається) заставодавцю. Відмову від забезпечення може бути здійснено, в тому числі, і в заяві про порушення справи про банкрутство, і в заяві із грошовими вимогами до боржника.
Закон не обмежує заставодержателя якимось часом, протягом якого він має можливість скористатися своїм правом на відмову від забезпечення, тому таку відмову може бути вчинено в будь-який час.

Підтвердження безспірності вимог у справі про банкрутство рішенням третейського суду та ухвалою про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду.
Частиною третьою статті 10 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачено, що безспірні вимоги кредиторів повинні підтверджуватись судовим рішенням, що набрало законної сили. Чи можуть підтверджуватись безспірні вимоги у справі про банкрутство рішенням третейського суду та ухвалою про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду?
Ухвала суду про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду є судовим рішенням, яким підтверджується безспірність вимог.
«Судове рішення» – це узагальнююче поняття, під яким розуміються усі процесуальні документи (вироки, постанови, рішення, ухвали (в т.ч. ухвали про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду), якими оформлюються акти волевиявлення суду.
Що ж стосується стереотипів про те, що рішення третейських судів є здебільшого незаконними, то вони мають долатися тим аргументом, що рішення третейських судів приводяться до виконання («освячуються») рішеннями (ухвалами) державних судів.
Без сумніву є ймовірність того, що боржник та ініціюючий кредитор перебувають в змові з метою створити штучну заборгованість, що може завдати шкоди правам інших кредиторів. Водночас така заборгованість може бути створена, якщо «спір» вирішується по суті як третейським, так і державним судом (коли боржник навмисно не захищається чи навіть визнає позов). Таким чином жодної специфіки, пов’язаної з вирішенням спору третейським судом, нема.

Проблема доведеності підстав для порушення провадження у справі про банкрутство за заявою боржника.
Чи необхідно доводити загрозу неплатоспроможності через наявність безспірних вимог кредиторів у розумінні Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (тобто підтверджених судовими рішеннями та відкритими виконавчими провадженнями), або ж достатньо визнаних самим боржником вимог з підтверджуючими їх обґрунтованість первинними документами;
• Терміни невиконання боржником вимог кредиторів?
• Співвідношення розміру наявних вимог кредиторів з вартістю активів боржника (балансова або ринкова за даними незалежної оцінки)?
Боржник зобов’язаний звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство у разі виникнення загрози неплатоспроможності. Його неплатоспроможність (наявна чи потенційна) презюмується і доводити її не треба. При цьому ані наявності судового рішення про стягнення коштів, ані дотримання трьохмісячного строку після відкриття виконавчого провадження не вимагається.
Відповідно до положень статті 1 Закону «неплатоспроможність — неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку грошові зобов’язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності». З цього визначення випливає, що неплатоспроможністю є не тільки неспроможність виконати грошові зобов’язання на день звернення до суду, а й неспроможність виконати грошові зобов’язання в майбутньому – коли настануть строки виконання.
Слід також мати на увазі, що питання про те, чи знаходиться боржник у стані неплатоспроможності, чи ні, вирішується судом не за наслідками розгляду заяви про порушення справи про банкрутство, а пізніше – за наслідками підсумкового засідання суду, на якому виноситься ухвала про санацію боржника чи постанова про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи ухвала про припинення провадження у справі про банкрутство. Відтак Закон не зобов’язує заявника (ні кредитора, ні боржника) при поданні заяви про порушення справи про банкрутство доводити факт неплатоспроможності, а зобов’язує лише подати певні документи, які можуть тією чи іншою мірою свідчити про вірогідність неплатоспроможності.
Так, кредитор зазвичай взагалі не може знати, чи спроможний боржник виконати грошові зобов’язання перед всіма кредиторами, чи ні. Він може знати лише, що державна виконавча служба протягом трьох місяців не змогла виконати виконавчий документ. Цей факт може свідчити про існування вірогідності неплатоспроможності боржника. Тому відповідно до частини 3 статті 10, частини 2 статті 11 Закону кредитор додає докази того, що сума безспірних вимог кредитора (кредиторів) сукупно становить не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.
Боржнику, навпаки, добре відомий його майновий стан та всі його кредитори. Тож боржник має додати до своєї заяви інший перелік документів, який може свідчити про існування вірогідності його неплатоспроможності, визначений у частині 3 статті 11 Закону. Докази того, що сума безспірних вимог кредитора (кредиторів) сукупно становить не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, до цього переліку не входить.
Уявлення про те, що боржник все ж повинен подавати такі докази, базується на формулюваннях частини 3 статті 10 та частини 2 статті 11 Закону, які сприймаються як загальні (зокрема завдяки виразу «До заяви боржника додаються також» у частині 3 статті 11 Закону). Водночас у цих нормах зазначено, що вони застосовуються, якщо інше не передбачено цим Законом.
На відміну від кредитора, який може на свій розсуд звернутись чи не звернутись з заявою про порушення справи про банкрутство, боржник зобов’язаний звернутись з такою заявою відповідно до імперативної вимоги частини 5 статті 11 Закону принаймні якщо: задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (загроза неплатоспроможності); під час ліквідації боржника не у зв’язку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі. Такий обов’язок виникає у боржника незалежно від того, чи виносились судові рішення про стягнення з боржника коштів, та чи порушувалось щодо боржника виконавче провадження. З цього випливає, що боржник не повинен додавати до своєї заяви такі документи.
Зазначений висновок підтверджується і тим, що:
відповідно до частини 1 статті 15 Закону господарський суд повертає заяву про порушення справи про банкрутство без розгляду, якщо заявник-кредитор не подав доказів неспроможності боржника виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами в розмірі, визначеному частиною третьою статті 10 цього Закону, протягом трьох місяців після відкриття виконавчого провадження, якщо інше не передбачено цим Законом. При цьому неподання таких доказів боржником не визначене як підстава для залишення заяви без розгляду;
відповідно до частини 3 статті 16 Закону господарський суд перевіряє безспірність вимог, вжиття заходів щодо примусового стягнення за цими вимогами в порядку виконавчого провадження у разі, якщо справа порушується за заявою кредитора, а не боржника. Натомість у разі звернення до господарського суду боржника із заявою про порушення справи про банкрутство у підготовчому засіданні з’ясовуються ознаки неплатоспроможності боржника або її загрози.

Суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника Застосоване в Законі «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» формулювання «суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника» не дає чіткої відповіді щодо того, чи повинні такі спори вирішуватися в межах провадження справи про банкрутство, або у позовному провадженні господарським судом, по територіальній підсудності якого розглядається справа про банкрутство?
Такі спори мають вирішуватися в межах провадження у справі про банкрутство.
В частині 4 статті 10 Закону визначено, що «суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника».
Оскільки граматичний спосіб тлумачення в цьому випадку не дає змоги встановити зміст норми, доцільно звернутись до телеологічного (цільового) способу тлумачення.
Зміна підвідомчості та підсудності, а відтак і концентрація всіх вимог у справі про банкрутство введена в Закон задля обслуговування новели, що передбачена у частині 12 статті 28, в якій зазначається, що «процедура санації боржника припиняється достроково в разі невиконання умов плану санації та/або в разі невиконання поточних зобов’язань боржника, у зв’язку з чим господарський суд визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру». Концентрація необхідна для того, щоб усі питання щодо майна боржника знаходились під контролем одного судді в межах одного провадження.

Порушення провадження у справі про банкрутство за заявою кредитора, вимоги якого повністю забезпечені заставою майна майнового поручителя, який не є боржником.
У статті 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» дано визначення забезпеченого кредитора як кредитора, вимоги якого забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя). Між тим, у частині першій статті 14 Закону, яка передбачає підстави для відмови у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, однією з підстав для відмови у прийнятті заяви зазначено, що суд відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство, якщо вимоги кредитора повністю забезпечені заставою майна боржника (а не майнового поручителя, який не є боржником). Тому виникає питання щодо можливості порушення провадження у справі про банкрутство за заявою кредитора, вимоги якого повністю забезпечені заставою майна майнового поручителя, який не є боржником. Аналогічне питання може виникнути при затвердженні реєстру вимог кредиторів (щодо черговості задоволення вимог та внесення їх до реєстру) та при участі кредитора, вимоги якого забезпечені майном поручителя, який не є боржником, у зборах кредиторів та в комітеті кредиторів.
Провадження у справі про банкрутство може бути порушено за заявою кредитора, вимоги якого повністю забезпечені заставою майна майнового поручителя, який не є боржником.
Інститут банкрутства існує, зокрема, для того, щоб задовольнити вимоги кредиторів тією чи іншою мірою у випадках, коли для повного задоволення таких вимог недостатньо майна боржника. Саме тому кредитори, які не є поточними (тобто вимоги яких виникли до порушення провадження у справі про банкрутство), поділяються на дві групи залежно від їх прав щодо майна боржника (а не третіх осіб). До однієї групи належать конкурсні кредитори, які не мають права застави на майно боржника, до другої групи належать забезпечені кредитори, які мають право застави на майно боржника.
Відповідно до статті 1 Закону конкурсні кредитори – кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника. Отже, ті кредитори, які мають вимоги до боржника, що забезпечені заставою майна іншої особи, є конкурсними кредиторами, бо вони відповідають цитованому визначенню.
Уявлення про те, що такі кредитори є забезпеченими кредиторами відповідно до статті 1 Закону, є помилковим, бо таке уявлення означало б, що законодавець відніс таких кредиторів одночасно і до конкурсних, і до забезпечених, що вочевидь є невірним.
Відповідно до статті 1 Закону забезпечені кредитори – кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя). Цю норму слід розуміти таким чином, що у ній йдеться про два випадки. Перший – коли особа має вимоги до боржника, які забезпечені заставою майна боржника. Другий – коли особа має вимоги не до боржника, а до іншої особи, але ці вимоги забезпечені заставою майна боржника (який, таким чином, є майновим поручителем). Іншими словами, у цьому визначенні згадка в дужках про майнового поручителя має на меті підкреслити, що хоча у другому випадку особа, строго кажучи, не є кредитором боржника, а має на його майно майнове право (право застави), вона тим не менше для цілей цього Закону вважається кредитором (забезпеченим).
Вичерпний перелік підстав для відмови у прийнятті заяви визначено частиною 1 статті 14 Закону. Серед них самостійною підставою визначено випадок, коли вимоги кредитора повністю забезпечені заставою майна боржника. Забезпечення вимог кредитора заставою майна майнового поручителя, який не є боржником, не визначено як підставу для відмови у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство.
Відтак, підстав для відмови у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство у випадку, коли вимоги кредитора забезпечені майном майнового поручителя, який не є боржником, немає. Тому провадження у справі про банкрутство може бути порушено за заявою кредитора, вимоги якого повністю забезпечені заставою майна майнового поручителя, який не є боржником.
Виходячи з цього слід вирішувати і питання, що виникають при затвердженні реєстру вимог кредиторів (щодо черговості задоволення вимог та внесення їх до реєстру) та при участі кредитора, вимоги якого забезпечені майном поручителя, який не є боржником, у зборах кредиторів та в комітеті кредиторів, та всі інші подібні питання.

Розгляд касаційної скарги на процесуальний документ у справі про банкрутство, який не підлягає касаційному оскарженню.Статтею 8 нової редакції Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначено вичерпний перелік процесуальних документів, які підлягають оскарженню у касаційному порядку. Постає питання: чи вправі апеляційний господарський суд повернути касаційну скаргу на процесуальний документ у справі про банкрутство, який не підлягає касаційному оскарженню?
Апеляційний господарський суд не вправі повернути касаційну скаргу на процесуальний документ у справі про банкрутство, який не підлягає касаційному оскарженню. Розгляд питання про прийняття чи повернення касаційної скарги на процесуальний документ у справі про банкрутство, який не підлягає касаційному оскарженню, здійснює суд касаційної інстанції.
Відповідно до статті 19 Конституції суд, як орган державної влади, зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтями 111-3 та 111-4 ГПК повноваженнями вирішувати питання про повернення чи прийняття касаційної скарги наділений господарський суд касаційної інстанції. Ані Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», ані ГПК не наділяє апеляційний господарський суд такими повноваженнями.
Тож, виходячи із викладеного, видається, що у випадку надходження до апеляційного господарського суду касаційної скарги на процесуальний документ у справі про банкрутство, який не підлягає касаційному оскарженню, має застосовуватися частина 2 статті 109 ГПК — апеляційний господарський суд зобов’язаний невідкладно надіслати скаргу разом зі справою до Вищого господарського суду України.

http://www.commerciallaw.com.ua/uk/law-about